Вітаємо!

Стали відомими результати ІІІ Всеукраїнськогоконкурсу творчих робіт школярів «Гуманне ставлення до тварин» – Гладій Мар’яна, учениця Львівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №74 – ІІ місце у конкурсі; Яник Софія, учениця Львівської загальноосвітньої школи І- ІІІ ступенів №74 перемогла у номінації «Наймудріша батьківська настанова». Також вітаємо Сипу Сніжану Богданівну, вчительку біології Львівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 74 яка підготувала переможців.Переможці отримають грамоти від Національного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді Міністерства освіти і науки України та Благодійної організації «Благодійний фонд «Щаслива лапа» та подарунки (настільну освітньо-розважальну гру) від Благодійної організації «Благодійний фонд «Щаслива лапа». Нагадаємо, що суть конкурсу полягає в тому, щоб скласти продовження оповідання «Погризені капці».

До вашої уваги оповідання Гладій Мар’яни яке посіло ІІ місце в конкурсі.

Незважаючи на зручність свого лежачка, цього вечора Басік довго не міг заснути. Він намагався пригадати слова свого господаря Назара. «Як же він сказав: «безкоштовний», «безгрошовий»? Ну як, ну як же він сказав, і що це значить?», – постійно подумки перепитував себе пес. А почалось все сьогоднішнього, далеко не найкращого, ранку, коли прокинувшись, господар помітив, що Басік знову погриз його капці.

Справа в тому, що Басік лише місяць жив у новій родині із Назаром, Ольгою та їх чарівним сином Остапом. Незважаючи на такий короткий період часу, пес вже встиг зіпсувати дві пари капців свого дорослого господаря. «І чому мені говорять, що цього не можна робити? Невже через таку дрібницю вони вирішать повернути мене до притулку, – думав чотирилапий. – І це після стількох чудових ранкових та вечірніх прогулянок, теплих обіймів та веселих вихідних».

Неприємності продовжились під час прогулянки на вигульному майданчику. Поки Басік грався зі своїм маленьким господарем Остапом, до його батька підійшов чоловік. Він почав вихваляти Басіка та задавати дивні питання: «Який у вас швидкий та розумний пес. Давно він у вас? Знаєте, у мене є дочка Вероніка, і ваш пес їй дуже сподобався. Готовий заплатити вам, якщо ви….». Подальшу розмову Басік чув лише уривками, адже Остап побіг до свого однокласника та його собачки по кличці Фоксі. Поводок, прикріплений до нашийника Басіка, потягнув його за маленьким другом. Ось що зміг розчути Басік за гавканням собак та розмовами інших господарів:

«І платити не потрібно, а можна просто… Погризені капці… До притулку… Завтра зранку…», – говорив Назар. А ще було якесь невідоме слово, яке Басік ніяк не міг пригадати: «безкоштовний» чи «безгрошовий».

Вдома пес дуже боявся почути, що його можуть віддати в чужу родину, а може й гірше – до притулку. Тому Басік, навіть не подивившись на третю, і останню, пару капців Назара, пішов до свого лежачка. Маленький Остап побачив сум в очах у хвостатого друга, присів біля нього, обійняв та погладив шерстку.

Басік весь вечір згадував вранішню прогулянку: і підозрілого незнайомого чоловіка, і розмову зі своєю знайомою Фоксі. «Цікаво, Фоксі стверджувала, що знайти нову родину їй допомогла чарівна мисочка в блакитний горошок. А в мене такої немає, і не було. Дивно… А ще вона стверджує, що не гризе капці своїх господарів. Невже вона не так сильно їх любить? Ось я щодня намагаюсь показати своєму господарю, як багато він для мене значить».

Пізно ввечері Остапа покликали батько з матір’ю. Спочатку Басік не хотів йти з хлопцем, щоб не почути гіркої правди. Та трохи подумавши, чотирилапий вирішив, що краще дізнатись все зараз, ніж чекати у невідомості до ранку. Ось що почув хвостатий у кімнаті батьків Остапа.

Коли Остап з Барсіком зайшов у кімнату, то мати попросила присісти його на диван та сказала: «Сину, ти вже дорослий і ми хочемо порадитися з тобою у деякій ситуації. Ти пригадуєш? Вчора, коли ми гуляли, до нас підійшов чоловік, а ти в цей момент побіг до однокласника».

-         Так, пригадую-відповів Остап.

Отож, у того чоловіка є дочка твого віку, яка називається Веронічка. Вона уже довгий час хворіє. Лікарі не можуть вилікувати її, бо хвороба у неї не  фізична, а психологічна. Рік тому у неї померла мама. З того часу вона ходить засмучена, немає друзів, постійно сама. Уже довгий час, батько не бачив на її обличчі посмішки. Але, уяви собі, проходячи вчора повз вас, коли ви з батьком гуляли, вона побачила як ти граєшся з Барсіком. І заворожено дивилася як ти обіймаєш його, гладиш, як песик бігає за тобою.

Її батько помітив, як вона посміхалася, коли собака бігав за тобою та не зміг наздогнати. Радості  чоловіка від побаченого не було меж, бо за стільки часу щось зацікавило його Веронічку, що вона не змогла відвезти очей та посміхалася.

Усю розповідь Барсік слухав, та не зміг зрозуміти, що мама Остапа хоче цим сказати. Невже вони хочуть мене віддати? Невже вони хочуть покарати мене за погризені капці? Невже вони не розуміють, що я їх сильно люблю?- усе це, і багато іншого крутилося у голові собаки, але він чекав, що буде далі.

З розповіді матері Барсік зрозумів, що цей мужчина готовий був заплатити за нього любі гроші, тільки щоб Назар та Ольга віддали його дівчинці. Та батько Остапа сказав: «Неподалік від нашого будинку є притулок для собак, де і платити не потрібно, а можна просто взяти, бо і ми там взяли місяць тому для Остапа Барсіка і тепер не уявляємо свого життя без нього, оскільки він став членом нашої сім’ї».

Після таких слів Барсіку стало трохи спокійніше на серці, оскільки його назвали «членом сім’ї». Але і далі слухав розмову батьків, бо йому було цікаво, а що далі, чого вони покликали малого Остапа.

Батько продовжив розмову матері та сказав, що завтра зранку той чоловік піде у притулок та візьме там маленьку собачку та подарує її Веронічці, щоб вона мала як ти маленького друга, якого б любила та бавилася з ним.

Остап слухав усю розмову, а потім запитав: «Це дуже добре, що батько візьме їй собачку, бо я вам дякую за те, що ви і мені так взяли. Я не уявляю тепер себе без свого чотирилапого друга, навіть, якщо він і гризе капці. Але поясніть мені до чого це все?».

«Ми просимо тебе, щоб ти завтра зустрівся із Веронічкою та розказав їй як доглядати за собаками» – сказав батько.

Остап погодився, хоча не міг зрозуміти, що можна розказувати по догляду за собаками, але пригадав, що  батько сказав йому, коли приніс Барсіка: «Синку, стався до тварин як до людей, оскільки вони також живі істоти». Остап вирішив, що цим завтра поділиться із дівчинкою.

Барсік дослухавши розмову до кінця зрадів, що його нікуди не віддають. а, можливо, навпаки він ще знайде собі нового друга, оскільки Остап буде спілкуватися з Веронікою у якої також буде собачка.

А ось оповідання Яник Софії, яке перемогло у номінації «Наймудріша батьківська настанова»

Незважаючи на зручність свого лежачка, цього вечора Басік довго не міг заснути. Він намагався пригадати слова свого господаря Назара. «Як же він сказав: «безкоштовний», «безгрошовий»? Ну як, ну як же він сказав, і що це значить?», – постійно подумки перепитував себе пес. А почалось все сьогоднішнього, далеко не найкращого, ранку, коли прокинувшись, господар помітив, що Басік знову погриз його капці.

Справа в тому, що Басік лише місяць жив у новій родині із Назаром, Ольгою та їх чарівним сином Остапом. Незважаючи на такий короткий період часу, пес вже встиг зіпсувати дві пари капців свого дорослого господаря. «І чому мені говорять, що цього не можна робити? Невже через таку дрібницю вони вирішать повернути мене до притулку, – думав чотирилапий. – І це після стількох чудових ранкових та вечірніх прогулянок, теплих обіймів та веселих вихідних».

Неприємності продовжились під час прогулянки на вигульному майданчику. Поки Басік грався зі своїм маленьким господарем Остапом, до його батька підійшов чоловік. Він почав вихваляти Басіка та задавати дивні питання: «Який у вас швидкий та розумний пес. Давно він у вас? Знаєте, у мене є дочка Вероніка, і ваш пес їй дуже сподобався. Готовий заплатити вам, якщо ви….». Подальшу розмову Басік чув лише уривками, адже Остап побіг до свого однокласника та його собачки по кличці Фоксі. Поводок, прикріплений до нашийника Басіка, потягнув його за маленьким другом. Ось що зміг розчути Басік за гавканням собак та розмовами інших господарів:

«І платити не потрібно, а можна просто… Погризені капці… До притулку… Завтра зранку…», – говорив Назар. А ще було якесь невідоме слово, яке Басік ніяк не міг пригадати: «безкоштовний» чи «безгрошовий».

Вдома пес дуже боявся почути, що його можуть віддати в чужу родину, а може й гірше – до притулку. Тому Басік, навіть не подивившись на третю, і останню, пару капців Назара, пішов до свого лежачка. Маленький Остап побачив сум в очах у хвостатого друга, присів біля нього, обійняв та погладив шерстку.

Басік весь вечір згадував вранішню прогулянку: і підозрілого незнайомого чоловіка, і розмову зі своєю знайомою Фоксі. «Цікаво, Фоксі стверджувала, що знайти нову родину їй допомогла чарівна мисочка в блакитний горошок. А в мене такої немає, і не було. Дивно… А ще вона стверджує, що не гризе капці своїх господарів. Невже вона не так сильно їх любить? Ось я щодня намагаюсь показати своєму господарю, як багато він для мене значить».

Пізно ввечері Остапа покликали батько з матір’ю. Спочатку Басік не хотів йти з хлопцем, щоб не почути гіркої правди. Та трохи подумавши, чотирилапий вирішив, що краще дізнатись все зараз, ніж чекати у невідомості до ранку. Ось що почув хвостатий у кімнаті батьків Остапа

Назар посадив Остапа між собою та Ольгою та якось дивно почав розмову зі сином: « Синку, ти вже дорослий і маєш нас зрозуміти з мамою і прийняти наше рішення».  Остап захвилювався, у його очах була тривога. Басік насторожився, йому стало шкода хлопчика, здалось, що малюка будуть сварити за щось. « Ми зробили помилку, – продовжив Назар,- коли взяли з притулку Басіка, ми ще не готові до собаки, та й , мабуть, потрібно було взяти хорошої породи, породисті собаки розумні та слухняні. Басік ніколи таким не буде, він завдасть нам купу проблем. Поки він ще до нас не звик, ми повинні його позбутися…»

« Ні, ні, тату, як ти можеш,- закричав Остап,- це ти не звик, я звик, Басік звик, як це «позбутись», він розумний, якщо не зараз, то буде розумним,  коли виросте. Будь ласка, тату, не повертай його в притулок, я тебе благаю, він мій друг!!!»,- Остап плакав, а пес не міг зрозуміти:» Як це «позбутись», як це «завдасть проблем»?  Вони ж розмовляють про мене…повернуть в притулок, бо я не тієї породи, що їм потрібна, завдаю їм проблем…» Басіку стало сумно, шкода Остапа, образливо за себе. « Як це « не звик»? Я звик, дуже звик, мені подобається у вас, і ви мені подобаєтеся». Басік підійшов до Назара, полизав йому руку, надіючись, що той змінить рішення, подивився йому щиро в очі, помахав хвостиком і приліг на його ногу. Та почув наступне: « Остапе, не плач, я тобі обіцяю, що не відвезу його в притулок, він буде в  хороших  руках, я хочу подарувати його сім’ї, яка має всі умови утримувати такого собаку, повір, йому там буде краще, нам треба думати не лише про себе, а й про нього. Там є дівчинка, Вероніка, котра буде його доглядати. А ми виберемо тобі іншого собаку, обіцяю, розумного і красивого, котрий не буде гризти капці, а слухатиметься,- втішав Назар Остапа.- Завтра зранку я відвезу його до парку, там його чекатиме нова родина». Ольга не сказала  ні слова, Басік відчував, що вона була проти, але рішення Назара остаточне.

Цієї ночі Басіку дозволили спати з Остапом в одному ліжку, чого ніколи не дозволяли раніше, пес тішився, як дитина, пів ночі злизував з очей Остапа сльози та думав: « Чого в нього з очей постійно капає якась прозора рідина, солена на смак, може він захворів?»…

Остап прокинувся першим, зібрав у велику сумку речі Басіка, там були його синя миска для їжі, подушка для спання, різні іграшки, які можна гризти і за це не сварять, відніс батькові і промовив: « Тату, я зібрав його речі, але з тобою не поїду, тому що це твоє рішення, я не хочу, щоб Басік вважав мене зрадником». Пес усе чув, але зрозумів лише те, що його кудись везуть, думав, що знову до лікаря, як це було вже раз, робити укол. Трохи втішився: востаннє після такого уколу йому дозволили багато гуляти, а потім ще пригощали чимось дуже смачненьким.

Собака заскочив у автомобіль Назара. Назар розмовляв з кимось по телефону, і знову це слово « безкоштовно» пролунало з його уст, Басік насторожився після останнього вживання цього слова, він пригадав розмову з Остапом, Остап плакав, а його називали неслухняним і хотіли позбутись. Басік побачив свої речі у машині, не міг зрозуміти, чого до лікаря з речами, мискою, дивно це все виглядало. За деякий час прибули до якогось парку, Назар Басіка прищипнув до повідка, до них підійшов чоловік високого росту, з дивним запахом, але якимось таким рідним для Басіка. З ним була дівчинка, віком Остапа, Басіку стало вже не так страшно. Чоловіки поговорили між собою, потисли один одному руку. Басік знову почув це знайоме слово «без-коштовно». Назар говорив до цього чоловіка: «І платити не потрібно, а можна просто подякувати. Це цілком безкоштовний подарунок вашій чудовій дівчинці». Вероніка здалась Басіку дуже доброю, вона пригостила собаку чимось смачненьким і кликала за собою. Басік не знав, що йому робити: йти з Веронікою чи залишитись з Назаром. З однієї сторони, йому хотілось ще смачненького, а з іншої, він не хотів засмучувати Назара. Назар віддав повідець тому чоловікові, а сам, повернувшись і не прощаючись, пішов. Новий господар тягнув його за собою, Басік впирався, навіть смачненьке Вероніки вже не спокушало його, пес хотів вирватись та наздогнати Назара. Басіка посадили у клітку- перевозку і віднесли до машини. Ця клітка нагадала псу про притулок, він почав вириватись, голосно скавчати. Басік був упевнений, що це знову буде притулок, де не дають їсти, а лише пити, а ще б’ють, і кусають сусідські собаки. Вероніка намагалася заспокоїти собаку, і їй це вдалося.  Басік заспокоївся і просто важко дихав. Дівчина розмовляла з батьком про нього, пес прислухався:

« Батьку, дякую тобі за цей подарунок. А як ми його назвемо??? Може Том, може Річі або Джек? Як ти думаєш, він подружиться з нашим Лордом? Не розумію, як господарі могли від нього відмовитись, він такий милий. Та ще й безкоштовно його віддали»,- торочила Вероніка. То мене віддали? Я тепер  не побачу малого Остапа, Назара, Ольгу… А чому мене віддали? Чи то подарували цій малій?… У них є якийсь Лорд, сподіваюсь, це не кіт. Я був неслухняний…, але я так їх любив і далі люблю…»,- розмірковував Басік.

« Вероніко,- звернувся батько, – у нього є кличка, його звати Басік, він до нього звик. З Лордом, я сподіваюсь, вони подружаться. А господарі віддали його тому, що думають, що собаки – це іграшки, ними можна погратись і викинути чи передарувати, коли набридне. Вважають, що він нерозумний, бо не має ніякої породи, що гризе капці, бо нічого не розуміє, він їм заважав. Зараз вони візьмуть іншого собаку, породистого. Але він буде такий самий, бо в такому віці собаки хочуть гратися, хочуть уваги, саме такий вік ідеально підходить, щоб навчити всього, дресирувати. Немає дурних собак, є господарі, які не вміють поводитися з ними. Новий собака теж погризе їм капці, і через деякий час теж їм набридне, вони шукатимуть, кому його віддати. І віддадуть. Вони не готові заводити чотирилапого друга. Надіюсь, ці люди зрозуміють це до того як візьмуть собі нову іграшку додому».

Вероніка, поки тато говорив, випустила Басіка з клітки- перевозки, посадила його собі на коліна, ніжно- ніжно обійняла і прошепотіла: « Басік, любий, ти не іграшка, я обіцяю тобі, що ніколи тебе нікому не віддам, навіть якщо ти погризеш усі капці в нашій хаті». Басік, мабуть, уперше відчув таку ніжність: « Вона казала « не віддам», ця дівчинка мене любить, вона годувала мене смачненьким. А зараз випустила з клітки і обійняла! Я ніколи не погризу її капці, обіцяю тобі, дівчинко!». Басік востаннє оглянувся назад крізь вікно.

Попереду його чекало нове життя…